Закрити
Петрик і осінній вітрик. Казка
18 Червня 2012, 22:34 , Переглядів: 7986
FacebookTwitterLivejournal
Петрик і осінній вітрик. Казка Художник Лілія Василишин

Повчальна казочка про маленького хлопчика Петрика, який хотів погуляти з осіннім вітриком, але не зустрів його. І ніхто: ні страхополох, ні гуси, ні сонечко, ні хмаринка не бачили вітрика. Лише Петрикова мама розказала хлопчику, що побачити вітрик неможливо, так само як і Бога, який створив і далі творить для нас прекрасний світ, в якому ми живемо. Для дошкільнят і молодших школярів.

Присвячується Петрові Сороці

Петрик рано вийшов з хати, щоб трішечки погуляти.

А надворі вітер віяв.

Сильний, зимний, пустотливий.

Він міцно тріпотів гіллям дуба.

Повними жменями зривав жовто-червоно-буре листя і кидав його високо-високо вгору, аж до самісінького синього неба.

А тоді опускав прямо на дорогу, присипану порохом.

Він так захоплено виводив з ним чудернацький кривий танок, що Петрик сперся об пліт і довго-довго дивився на кривульки його хороводу.

— От мені б так з вітриком погуляти, на його крилах політати, — подумав Петрик. — Високо-високо, аж ген до сонця, або в танок з листочками піти.

Що ж, може, його запитати про це?

Та вітрик раптом затих, і Петрик розчаровано пішов далі.

Відразу за хатою у Петрикової мами великий город. І чого там тільки нема — червоні помідори, перець зелений, золотиста кукурудза, жовті, круглі, як сонце, голівки соняхів. А над усім трохи далі кривоокий, довгоносий, такий кумедний та смішний страхополох. Він широко помахав рукою з піддертим рукавом і радісно усміхнувся до Петрика.

— Давно не бачились! Як гарно, що ти прийшов. Я вже засумував за тобою. Ну, що скажеш?

Петрик теж усміхнувся і зразу запитав:

— А скажи, як це так, що вітер і сам літає, і з листочками гуляє, а я його не бачу? Я теж хочу з ним політати, на

йото крилах погойдатися! А він усе кудись зникає...

— Я і сам не знаю, чи він має крила. Ніхто їх досі не бачив... Може запитай у пташок. Вони теж літають! їм видніше! — І страхополох кивнув на прощання старезним капелюхом з воронячим пером.

На поляні коло круглолицих соняхів Петрик зустрів диких гусей. Вони смачно скубали зелену травицю і лунко та галасливо поґеґували. Але гуси й чути не хотіли Петрикову мову.

— Нам ніколи! В теплі краї вибираємося. Зима вже за порогом, а вітер саме дує з півночі на південь — нам летіти допоможе! — І вони піднялися вгору, й зникли за деревами.

Зажурився Петрик:

— Чому я не бачу вітрика? А він є! Що ж мені робити? І кого спитати? Хіба сяду й подумаю.

Так він і зробив.

А осіннє сонечко люб'язно усміхнулося і припекло, пригріло.

Задивився Петрик на усміхнене жовто-золотисте світило і спитав:

— Сонечко, сонечко! Де мені знайти вітрика? Порадь мені, як політати на його крилах так, як пташки літають!

— Не знаю, я не літаю. Але, мабуть, це дуже легко, — відповіло сонечко і

привітно усміхнулося до Петрика.

— Дивись, може, хмарки знають як. Запитай у них.

— Але ж вони так далеко, вони мене не почують, — пожалівся Петрик.

— Це не біда. Вийди на горбок і хмарки вже близько, — порадило сонечко.

Виліз Петрик на горбок. А хмарки

летять... Великі, малі, пухнатенькі,

біленькі, мов пір'їнки, чи снігові пушинки, а то знов тонкі, прозорі, ледь-ледь видно їх.

Аж надлетіла мала хмаринка. Та така маленька, як сам Петрик. Він простягнув до неї руку:

— Хмаринко, хмаринко...

І хмарка раптом зупинилася, і почала спускатися вниз. Все нижче та нижче, аж торкнулася Петрикової долоні.

— Що таке, Петрику? — зашепотіла вона ледь чутно.

Петрик спочатку мовчав, а тоді відважно запитав:

— Хмаринко, хмаринко! А скажи, чому я не бачу вітрика, хоча він і сам літає, і з листочками гуляє, і гусям в леті помагає? Я хочу, щоб він і мене покатав на своїх крилах, а він все кудись зникає.

— Ой, дивись, дивись! Уважай! — крикнула раптом злякано хмарка і зникла в далині.

Петрик здивовано оглянувся. Від лісу гналася темна-претемна хмара, як гора висока й широка. Подув гострий вітер, сипнув дрібний холодний дощик, потемніло.

— Додому треба, додому, — подумав Петрик і щосили погнався мокрою вже травою та водяно-болотяною стежкою до хати.

— Мамо, мамо! — крикнув він ще від дверей зовсім мокрий та задиханий. — Мамусю, а чому я не бачу вітрика? Та ж пташки, листочки, хмарки летять на його крилах. Вони бачать його. А чому я не бачу? Я всіх питав і ніхто не знає.

Мама якусь хвилинку мовчки дивилася на Петрика.

— Заспокойся, синочку, — сказала вона. — Давай сядемо.

Вона міцно-міцно обняла Петрика, і сіла з ним на сходах критого балкону. А дощик з чорної хмари ллє, ллє, немов з цебра...

Чорна хмара вже не детить на крилах вітрика. Вона впала. Ні, сіла просто на хату, плотик, дерева, соняхи. Стало темно, зовсім темно.

— Петрику, — почала мама. — Ти не бачиш вітрика, бо таким його створив Господь Бог. Ти тільки бачиш, як хмарки летять по небу, як листочки похитуються на дереві, як порохи водять танок на вулиці. Це, знаєш, так само, як... — і мама раптом замовкла. Петрик підняв голову здивовано.

— А що далі, мамо? Розказуй, розказуй! Чого ти замовкла?

— Нічого, нічого, Петрику. Отож, слухай! Це так само, як... як... Петрику, а ти... — і вона повернулася до нього й глибоко заглянула йому в очі. — Ти щонеділі ходиш з мамою і татом до церкви. Богу молитися. А чи ти бачив там коли-небудь Господа Бога?

— Ні, не бачив, — Петрик похитав головою. — Тільки на образі.

— А він там є не тільки на образах. Ти бачиш все, що Він сотворив і далі творить для нас. Прекрасний світ, що ми з тобою в ньому живемо: маленьку пахучу конвалію, ніжну фіялку, великого та сильного слона, котика Мурка, песика Бурка, чисту, кришталеву водицю з холодного джерела, безмежне, хвилясте море — з солоною водою, повне акул, тюленів, дельфінів; поля, багаті жовтими, стиглими колосками, волошками, горобчика, що ось там під дахом цвірінькає. Навіть місяць, зіроньки, сонце... І нас з тобою.

—Нас? Мене? — перебив Петрик.

—Так-так, і тебе. І так, як ми не бачимо Бога, але бачимо все, що він створив, так ми не бачимо вітрика, але бачи-

мо, як на його крилах, для нас невидимих, всі літають. А знаєш, Петрику, все і всіх на цілому світі створив Бог. Тому ми всі такі різні. Тому ти не можеш літати, як пташка, або вітерець, бо ти інакший. Але Господь Бог дав тобі думку, розум. Ти можеш подумати і вже знаєш, як зліпити паперового змія, що буде з вітриком літати замість тебе. А як підростеш, подумаєш-подумаєш — і збудуєш літак, щоб полетіти...

— Так, як вітрик? Високо-високо в небо?! — здивувався Петрик.

— Еге ж! Так! І далеко-далеко на місяць, в інші світи, на інші планети, хоча б і на Марс! — додала мама і, усміхаючись, поцілувала Петрика в чоло.

Джерело: http://abetka.ukrlife.org
Автор: Леся Бризгун-Шанта
Видалити Відміна
Забанити Відміна